На запрошення Маршалка Марека Кухцінського у неділю, 2 жовтня, до Перемишля з лекцією приїхав відомий історик ідей, автор кількох книг, викладач Бременського університету та Університету кардинала Стефана Вишинського у Варшаві професор Здіслав Краснодембський. Професор Краснодембський поділився своїми роздумами про "глобалізацію, свободу націй та сучасний патріотизм" з численною аудиторією (у концертному залі Перемишльського музичного товариства). Наводимо стислий виклад основних тез цього виступу:

Підтримка "Громадянської платформи" значною мірою ґрунтується на поширеному сприйнятті її як просучасної партії, що рухається в одному напрямку зі світом. Ті, хто так вважає, водночас вважають "Право і справедливість" консервативною і не дуже сучасною силою. Професор Краснодембський піддав такі думки і це переконання критичному осмисленню, спираючись на історію та аналізуючи сучасні події в Європі та світі.

{krasnodebski2011{/gallery}

Історично так склалося, що в 1918 році, коли імперії, що розпалися, були поділені між окремими народами, ідея національних держав набула поширення. Вони припускали перетин культурних і політичних кордонів і з'явилися як вираження свободи народів. Парадоксом Польщі цього періоду був багатонаціональний склад населення відродженої після тривалої неволі польської держави. У довоєнній Польщі поляками були лише 64 відсотки населення, а політично свідомих поляків, ймовірно, було ще менше. У 1989 році все було інакше. Під впливом війни та всієї історії Польської Народної Республіки Польща практично стала майже моноетнічною державою і, крім того, переважна більшість поляків визнала себе католиками. Однак наприкінці 1980-х - на початку 1990-х років вже існувало переконання, пов'язане, зокрема, з процесом глобалізації, що епоха національних держав добігає кінця. Так було в Західній Європі. У Німеччині тоді говорили, що ці старі німецько-польські конфлікти не мають значення, тому що буде європейська інтеграція і скоро ми всі будемо європейцями.

На той час панувала інша догма, неоліберальна, про те, що будь-яка економічна відкритість є позитивною і що ринок є непогрішимим. Це було на противагу поглядам, які панували у 1918 році та у міжвоєнний період, коли існував загальноприйнятий економічний націоналізм, що виступав за розвиток власної промисловості та застосування протекціонізму до економіки у власній країні. Але в 1989 році все було інакше. Якби цей процес повалення комунізму відбувся на 20 років пізніше, ми б сьогодні будували свою економіку зовсім по-іншому. Тому що ці догми лібералізму в економіці вже руйнуються. Сьогодні видатні економісти, навіть нобелівські лауреати, сходяться на думці, що ринок не є непогрішимим, а капітал має - до певної міри - свою національність.

На хвилі глобалізму та неолібералізму засудження націоналізму прогресує і в провідних країнах Європейського Союзу. Цікаво, однак, що коли угорський чи польський політик вимагає чогось для своєї країни, то це називається "націоналізмом" (до речі, в Німеччині робиться спроба навісити на партію "Право і справедливість" ярлик націонал-консервативної сили) - а коли це робить німецький чи французький політик, то одразу ж підкреслюється, що він робить це в європейських інтересах. Коли нещодавно до Крейсвальду почав надходити перший газ з газопроводу, що прокладений з Росії по дну Балтійського моря, Німецьке радіо повідомило, що це найважливіший енергетичний проект Європи, який оминає нестабільні транзитні країни. Звичайно, німецький слухач не був поінформований про те, що нафтопровід також обходить стабільну і демократичну Польщу, бо це якось не вписувалося б у "європейськість" цієї інвестиції. Таких прикладів можна було б навести безліч.

У такій перспективі глобалізму і сучасності, що мислиться таким чином, можна задатися питанням, чи має ще сенс патріотизм, чи не є він анахронізмом. Чи є патріотизм позитивною рисою?

У Західній Європі цьому терміну вже встигли надати негативного забарвлення, причому настільки, що студенти бояться зізнаватися в таких почуттях. І все ж, патріотизм належить до чеснот вірності і означає, що ми пов'язані зі своїм народом більше, ніж з іншими. У певному сенсі, життя окремої людини набуває більш глибокого морального сенсу через участь у житті громади. І якщо ми не відчуваємо зв'язку, якщо ми не бачимо своє життя як частину життя нашого народу, ми щось втрачаємо. Ми позбавляємо себе певного важливого виміру. І сьогодні саме в цій площині окреслюється принципова різниця між двома основними політичними силами в нашій державі. Сьогодні - як це було досить часто під час втрати незалежності наприкінці XVIII століття і пізніше - також можна почути багато голосів, які ставлять під сумнів сенс наполягання на ідеї незалежної, суверенної, середньої за розмірами держави в Європі, з власними інституціями та власною економікою. Польські потяги запізнюються? - Ну що ж, чуємо, нехай їх забирає Deutsche Bahn. "Рейс неефективний? - Тоді нехай Люфтганза візьме це на себе.

Сьогодні світ змінюється. З'явилися так звані "держави, що розвиваються": Китай, Індія, Бразилія. Ці країни не мають наміру відмовлятися від своєї класичної політики, яка проводиться з точки зору суверенітету. Як наслідок, змінюється і вся світова політика. Всіх цікавить, коли Китай стане найпотужнішою країною світу. В Європі також відбулися великі зміни. Сьогодні вже говорять про те, що Європейським Союзом мають керувати найсильніші держави, а де-факто Союзом керує "франко-німецький директорат".

Але й самі німці, вочевидь, мають дилему, як захистити свій суверенітет і водночас свою демократію. Бо немає іншої демократії, окрім демократії в національній державі, суверенній державі. Німецькі конституціоналісти попереджають про неможливість подальшого поглиблення європейської інтеграції. Останнім часом також точаться великі дебати щодо того, чи може канцлер Меркель обіцяти допомогу Греції, не запитуючи схвалення німецького парламенту? Адже це загрожує маргіналізацією німецького парламенту, а отже, маргіналізацією виборців і демократії в Німеччині. Тому що це означало б, що німецький народ більше не є суверенним.

Але це питання, які правляча партія в Польщі взагалі не ставить, а лише обіцяє 300 мільярдів злотих з казни Європейського Союзу, які вона витратить на ці розірвані і відсталі дорожні будівництва. Більш важливі питання, що стосуються майбутнього польської держави і нації, її, схоже, не цікавлять. Між тим, ситуація в Європі та світі настільки динамічна, що ця ідеологія глобалізації та занепаду національної держави - сама стає анахронізмом. Таким чином, ми (і політики, і виборці на цих виборах) повинні поставити собі питання: яке місце Польщі в Європі та світі? Ким ми хочемо бути? Чи хочемо ми бути вільними людьми у власній країні, нацією, яка сама за себе відповідає, чи хочемо - навіть якби нам було трохи краще - бути підпорядкованими якимось незалежним від нас структурам?

Що ж, основою розвитку Польщі, як видається, є, серед іншого, сильна польська держава (яка живе, звичайно, в гармонії зі своїми сусідами), здорова і сильна національна ідентичність, відповідна історична політика - тобто те, що ми також можемо знайти в програмі "Право і справедливість".

Перед нашими предками часто поставала дилема: воювати чи не воювати? На щастя, ця дилема не є актуальною сьогодні - хоча не зовсім зрозуміло, чи не буде вона актуальною в майбутньому. Міністр Кліх практично роззброїв польську армію, а в сучасному світі військова сила і здатність захистити себе - теж має значення. З іншого боку, сьогоднішній патріотизм має дещо іншу природу. Про це в одному зі своїх виступів сказав Президент Польщі Лех Качинський: "Героїзм сьогоднішнього дня - це, як правило, вже не героїзм збройної боротьби, хоча є й винятки. Це має бути героїзм побудови чесної, порядної, добре організованої польської держави. Героїзм Четвертої республіки. Патріотизм - це відповідальність за майбутні покоління, за долю держави. Це пам'ять про тих, хто заплатив найвищу ціну за нашу свободу. Як немає патріотизму без пам'яті про національну історію, так само немає патріотизму без відповідальності за майбутнє".