Не "євроентузіазм" і не "євроскептицизм", а "єврореалізм".

Професор Парух пояснив, що фундаментальною рисою бачення польської зовнішньої політики партією "Право і справедливість" є єврореалізм, на противагу євроскептицизму та євроентузіазму. "Євроентузіазм та євроскептицизм стали догматичними позиціями, а представники цих точок зору не спромоглися досягти компромісів чи навіть модифікувати свої погляди, виходячи з міжнародних тенденцій і, зокрема, ситуації в Європі". - пояснює він.

Професор Парух підкреслив, що з точки зору партії "Право і справедливість" неправильно ділитися на скептиків та ентузіастів.

Для ентузіастів ЄС поступово став пріоритетом над державою, яка має право обмежувати суверенітет країн-членів і навіть втручатися в їхню внутрішню політику. Для євроентузіастів (переважно лібералів, прогресистів) ЄС розглядається не як міжнародна організація, а скоріше як "наддержавне" утворення.

Мешканці цієї наддержави мають представляти наднаціональне (чи то пак постнаціональне) суспільство. Прихильники цієї тенденції очікують, що наприкінці цього конструктивістського експерименту виникне європейська федерація - наддержава, побудована на руїнах європейських націй.

За закон і справедливість"це фальсифікація і спотворення європейської реальності, в якій домінують нації та держави, що їх представляють, з власною політичною ідентичністю, сформованою історичним процесом [...] Ніяких європейців не існує. Наш континент населяють різні народи, і тих спільних рис, якими ми завдячуємо християнству, недостатньо для створення європейського демосу".

Для Президента Лєха Качинського відсутність цієї демонстрації означала як відсутність європейської ідентичності, так і відсутність європейської громадської думки. В інтерв'ю агентству PAP у січні 2006 року покійний Президент підкреслив, що ".Європейці схильні визначати себе поляками, німцями, французами, датчанами тощо. [...]". З точки зору Леха Качинського, об'єднуючим елементом ЄС є "солідарність між державами-членами на основі спільних інтересів".

Професор Парух підкреслив, що більшість теорій інтеграції походять з ліберальної думки. "В основі лібералізму лежать наступні елементи: (нео)функціоналізм, теорія комунікації, міжнародний підхід, інституціоналізм та багаторівневе управління. Саме для лібералів ЄС став об'єктом наукового аналізу і прогнозування, а також аргументом того, що міжнародні відносини зазнали фундаментальних змін історичного характеру. Але для реалістів Союз - це лише одна з міжнародних організацій, яку треба аналізувати, виходячи з наших знань про міжнародні відносини, зовнішню політику та державу. "

Люблінський політолог висуває теорію, що скептики також перебільшують політичну роль ЄС, вбачаючи в ньому "загроза польській нації та державі з ідентифікаційної, ментальної, цивілізаційної, культурної, соціальної та економічної точок зору."

Для скептиків Європейський Союз є запереченням європейської інтеграції і, на їхню думку, Польща повинна діяти поза цим Союзом, який шкодить національним інтересам, атакує християнські цінності і загрожує демократії, іноді навіть нагадуючи СРСР.

На публічному засіданні партії "Право і справедливість" у 2019 році депутат Конрад Шиманський звернув увагу на те, що він трактує як дві форми популізму: одна - антиєвропейська, інша - євроентузіастична. За його словами "Перша процвітає під націоналістичними гаслами, друга - в ім'я ЄС [...].".

Вальдемар Парух підтверджує, що вибір PiS єврореалістичної орієнтації, як і його ставлення до НАТО, є "глибоко ідеологічний". Далі він пояснює, що особливістю єврореалізму є те, що ".широке визнання інтеграції, але з важливими застереженнями:

1) щодо певних тенденцій до створення транснаціонального публічного простору;

2) до поступової передачі важливих повноважень від держав-членів до європейських інституцій;

3) до поступового створення спочатку наддержави, а потім європейської федерації та європейської нації як соціальної бази;

4) перед обличчям процедур і переговорів, притаманних політичній системі Європейського Союзу, які підміняють цінності, на яких має ґрунтуватися Співтовариство. "

На думку лідера "Права і справедливості" Ярослава Качинського, саме по собі членство в ЄС (або НАТО) не повинно розглядатися як успіх. За його словами, насправді важливим є ставлення влади до цих організацій. Ще до вступу Польщі до ЄС у 2004 році Ярослав Качинський стверджував, що обов'язковою умовою членства його країни має бути впевненість у збереженні її суверенітету.

Вальдемар Парух пояснив, що для партії "Право і справедливість" вступ до ЄС був як історичною необхідністю, так і прагматичним вибором. Лідери PiS вважали, що відмова від вступу до ЄС прирече Польщу на перебування в орбіті Москви. У 2002 році Ярослав Качинський підсумував ситуацію, сказавши, що Польща просто "не мав вибору".

Однак через чотири роки його брат-близнюк Лех мав пояснити підхід своєї партії до членства в ЄС. "[...] Я за Європейський Союз. Стверджувати, що я один проти Союзу - це непорозуміння". Він також підкреслить, що, на його думку, вступ Польщі до ЄС - це "колосальний успіх“.

Дефіцит демократії в інституціях ЄС

На думку керівництва PiS, одним з найважливіших факторів, що визначають позицію Польщі в європейській грі, залишається державний суверенітет. Саме тому ще у 2002 році партія "Право і справедливість" сформулювала вимогу внести зміни до польської конституції, щоб гарантувати перевагу конституційних прав Польщі над договірними правами ЄС, взявши за зразок Німеччину. Ключовими словами бачення європейської політики ПіС є суверенітет, солідарність і свобода.

Професор Вальдемар Парух у своїй книзі, детально описуючи політичну думку братів Качинських, зазначає, що з метою вступу до ЄС "вимагав дотримання двох принципів:

1. всі договірні рішення, що передають державні повноваження до ЄС, мають затверджуватися на референдумі;

• Конституційний суд повинен мати право оцінювати сумісність договорів ЄС з Конституцією Польщі".

Як зазначає у своїй книзі Вальдемар Парух, критичне ставлення керівництва ПіС до європейських інституцій не є новиною. У 2005 році брати Качинські опублікували документ під назвою "Європейський Союз. Католицька Польща в християнській Європів якому вони вимагали "включення до Європейської Конституції згадки про Бога та християнську спадщину Європи".

Професор Парух нагадує, що цей документ (опублікований незадовго до перемоги партії "Право і справедливість" на парламентських виборах 2005 року) містить різку критику ЄС. З уривку в тексті ми дізнаємося, що в деяких крайніх випадках "ЄС підтримує виродження, моральні патології і навіть злочини, які вважаються вираженням людської свободи і символом відкритого суспільства". Вальдемар Парух також підкреслив, що такі напади більше не будуть зустрічатися в майбутніх програмах ПіС, особливо в 2014-2019 роках.

Далі в книзі він наводить висловлювання видатного професора Кшиштофа Щерського, колишнього близького радника президента Анджея Дуди, про європейські інституції. "Європейські інституції [...] не можуть самі по собі бути основою їх власних повноважень [...] На основі договорів тільки держави-члени можуть надавати повноваження, оскільки саме вони мають на це компетенцію". Іншими словами, інституції ЄС розглядаються як інструменти, створені для допомоги державам-членам та для роботи на спільне благо. "

Наступного дня після перемоги ПіС на парламентських виборах восени 2015 року відносини між Брюсселем і Варшавою несподівано охололи. З точки зору консервативного польського уряду, у такому стані справ винні ліволіберальні єврократи.

До сьогоднішнього дня партія "Право і справедливість" критикує інституції ЄС за те, що Вальдемар Парух формулює як "політично вмотивоване втручання у внутрішньополітичні справи держав-членів". Саме тому польські лідери вимагають від інституцій ЄС припинити розширення своїх повноважень і дотримуватися того, що закріплено в Лісабонському договорі у цій сфері в дусі поваги до принципу субсидіарності.

Крім того, кілька діячів "Права і справедливості", в тому числі євродепутат Яцек Саріуш-Вольський, підкреслюють "подвійні стандарти", що практикується проти Польщі в контексті реформування системи правосуддя. Дійсно, нещодавні реформи польської судової системи поставили Варшаву в центр уваги ЄС, незважаючи на те, що нове законодавство у цій сфері виглядає дуже схожим на те, що ми бачимо в ряді західноєвропейських країн (зокрема, в Німеччині та Іспанії).

Вальдемар Парух нагадав про критику лідерів ПіС на адресу Європарламенту. Колишній спікер Сейму Марек Кухцінський у 2016 році заявив, що модель європейського парламентаризму "є структурно недосконалою і погано працює".

В якості вирішення цих проблем Марек Кухцінський запропонував посилити роль національних парламентів як, на його думку, єдиних гарантів належного функціонування ЄС. Марек Кухцінський порекомендував звернутися до національних парламентів з двох основних причин. По-перше, через їх "міцна демократична легітимність". По-друге, вони становлять "платформа для комунікації між ЄС та громадянами".

З трьох основних інститутів ЄС (Парламент, Комісія та Рада) Європейська Рада вважається найбільш легітимною, оскільки до її складу входять глави держав та урядів.

Очевидно, що вищезазначені елементи критики партії Ярослава Качинського на адресу європейських інституцій не є вичерпними. Однак вони можуть дати деякі ключі до пояснення того факту, що ПіС знаходиться серед консерваторів і реформаторів у Європарламенті. Як зазначалося вище, лідери "ПіС" жорстко критикують функціонування ЄС не з метою його руйнування зсередини, а в надії на покращення його функціонування.

Політичний прагматизм: "приречені на конкуренцію

Політолог Вальдемар Парух звертає увагу на аксіологічний вакуум, який спостерігається у ПіС навколо питання членства в НАТО та ЄС. Це нагадує слова письменника Броніслава Вільдштейна про те, що ".інтелектуальна атмосфера навколо членства в НАТО та ЄС, хоч і була вигідною для нашої країни, але мала стати останнім актом в нашій історії".

Але Вальдемар Парух нагадує, що з точки зору партії "Право і справедливість", членство Польщі в цих двох організаціях було можливістю вести плідну політичну гру на міжнародній арені, за умови, що це членство було використано вдумливо, раціонально і прагматично.

У контексті міжнародної політики люблінський політолог пояснює, що "Право і справедливість" виходить з фундаментального припущення, що світовий порядок конституюється не на основі міжнародних стандартів, а на основі балансу сил між різними державами".історично приречені конкурувати між собою".

Тому в надії на перемогу необхідно зміцнювати політичний потенціал Польщі, особливо з порівняльної точки зору з її сусідами. Також в надії зберегти конкурентоспроможність, ПіС завжди (дуже) критично ставився до вступу Польщі в єврозону.

В цьому ж ключі це є причиною того, що PiS "надає такого великого значення певним факторам, які безпосередньо впливають на потенціал держави, таким як демографія, армія, економіка, політична система, освіта, культура, ідентичність [...] Без організації цих секторів держава не змогла б відігравати важливу роль у міжнародній конкуренції в рамках ЄС [...].".

На думку політолога Йоанни Санецької-Тичинської, єврореалістична позиція партії "Право і справедливість" базується на трьох припущеннях. По-перше, сенс існування держави повинен мати пріоритет над європейською інтеграцією. По-друге, суверенітет держав-членів має пріоритет і є більш важливим, ніж Союз, оскільки саме він створив європейське співтовариство шляхом добровільної міжнародної угоди. По-третє, природа Союзу апріорі конфліктна, зважаючи на саму природу міжнародних відносин.

Йоанна Санецька-Тичинська, яку цитує Вальдемар Парух, пояснює, що однією з особливостей політичної думки ПіС є розробка різних сценаріїв (або варіантів) міжнародної політики. Вона згадує "шість сценаріїв, вигаданих Ярославом Качинським щодо майбутнього європейської інтеграції:

1. повернення до економічної інтеграції
2. створення загальноєвропейської федерації
3. Багатошвидкісний союз
4. підпорядкування ЄС німецько-російському співробітництву
5. регіональна фрагментація європейської спільноти
6. Рішення ЄС. "

Кожен з цих варіантів вимагає політичної стратегії, адаптованої до майбутнього розвитку подій.

Професор Парух далі описує єврореалізм партії "Право і справедливість", стверджуючи, що лідери партії відкидають дихотомію "інтеграція/суверенітет". Для братів Качинських вступ до ЄС мав зміцнити суверенітет Польщі. За такою логікою "більше євроy" не обов'язково римується з "за вирахуванням Польщі".

Для "Права і справедливості" вступ до ЄС у 2004 році був очевидним"з геополітичних, історичних, цивілізаційних та культурних причин [...] "Право і справедливість" розглядала ЄС як міжнародну організацію, що складається з суверенних держав-членів, які добровільно співпрацюють між собою [...] як міжнародне середовище, в якому можуть бути реалізовані різні сценарії та варіанти, значною мірою залежно від політики, яку проводить Варшава".

Вальдемар Парух засуджує той факт, що "Право і справедливість" розглядає ЄС як інструмент, який Польща повинна використовувати для реалізації своїх інтересів. Таке ставлення означає відмову розглядати ЄС як політичне утворення, а радше як платформу для співпраці між суверенними, вільними та рівними державами. Згідно з цим баченням, Польща мала рацію, ставши членом ЄС, оскільки це пов'язано з вигодами на внутрішньому рівні (модернізація) та за кордоном (ефект важеля).

З цією метою, на думку братів Качинських, важливою була тісніша регіональна співпраця між країнами Центральної Європи. "Центральна Європа сприймається партією "Право і справедливість" як постійне геополітичне утворення, що існує незалежно від її міжнародного статусу, в той час як ЄС продовжує сприйматися як утворення, що відповідає певній епосі [...] Центральна Європа розглядається як фактор посилення позицій Польщі в ЄС". Отже, за такою логікою, потенціалу лише Польщі недостатньо для відновлення балансу сил на осі Берлін-Париж.

Вальдемар Парух пояснює, що PiS "раціоналізований" Ставлення Польщі до європейської інтеграції. "Право і Справедливість розглядає європейські інституції як платформу, на якій держави ведуть політичну гру, змагаючись за задоволення своїх егоїстичних претензій. У цьому контексті керівництво "Права і справедливості" повертає політиці її власне політичний вимір, заснований на поляризації "союзник-ворог" [...]".

Така дихотомія простежується і в контексті політики Варшави щодо НАТО.

НАТО "робить світ кращим"

Ставлення партії "Право і справедливість" до НАТО можна підсумувати словами колишнього президента Польщі Леха Качинського, сказаними ним у виступі 13 березня 2009 року. "НАТО робить світ кращим. Можливо, це не ідеальна організація, але без неї світ був би гіршим місцем".

Як зазначає Вальдемар Парух, зовнішньополітичне бачення Польщі відрізняється від бачення "Громадянської платформи", що розглядається консерваторами як позиція "клієнтоорієнтованість" в напрямку Москви і Берліна.

Вступ Польщі до НАТО у 1999 році був розцінений переважною більшістю поляків як беззаперечний успіх. Це дозволило Польщі вийти з "сірої зони", яка виникла в Центральній Європі після розпаду Радянського Союзу.

Вже на рубежі 20-го століття брати Качинські наполягали на тому, що одного лише членства в НАТО недостатньо. Як і у своєму підході до ЄС, партія "Право і справедливість" розглядає членство Польщі в НАТО не як самоціль, а як необхідний перший крок, що веде до стабілізації безпеки регіону Центральної та Східної Європи.

Для партії "Право і справедливість" НАТО є найважливішою формою багатостороннього співробітництва на військово-політичному рівні та гарантом безпеки і стабільності на континенті. Таким чином, економічні вигоди від членства в ЄС поступаються місцем військовій безпеці, яка розглядається як найвищий пріоритет.

Професор Парух пояснив, що ключова роль Сполучених Штатів Америки в НАТО - це те, що розуміють у лавах партії "Право і справедливість". З цієї точки зору лідерство США розглядається не як фаталізм, а як стан речей, який потрібно берегти.

У своїй програмі на 2009 рік партія "Право і справедливість" представляє три основні напрямки, які формують позицію Польщі на міжнародній арені:

1. членство в НАТО
2. партнерство зі Сполученими Штатами Америки та
3. тісна співпраця з незалежними державами "на схід від Європейського Союзу" - читати країни Східного партнерства (за винятком Росії та Білорусі)

Одним з питань, яке ілюструє ставлення "ПіС" до НАТО, є встановлення протиракетного щита, який офіційно має захистити східну частину НАТО від потенційного нападу з боку Ірану або Північної Кореї. Встановлення цього протиракетного щита передбачалося "гарантія польсько-американського стратегічного партнерства".

Членство в НАТО та зміцнення позицій Польщі в цій організації партія "Право і справедливість" розглядає як важливу віху в польській зовнішній політиці.

Професор Парух згадує у своїй роботі безліч ініціатив вищих посадових осіб, пов'язаних з партією (президентів, прем'єр-міністрів, міністрів оборони та закордонних справ тощо), спрямованих на модернізацію армії при одночасному збільшенні військової присутності НАТО, зокрема США, на польській території.

Ярослав Качинський та його прихильники поділяють думку, що історія Польщі дає вагомі аргументи на підтримку тези про те, що мир і стабільність ніколи не можуть бути гарантовані назавжди. За такою логікою, необхідно превентивно спиратися на стратегічні важелі впливу в особі НАТО для стримування потенційного агресора.

На сьогоднішній день партія "Право і справедливість" залишається польською партією, яка представляє найбільш проамериканську лінію. На думку колишнього міністра національної оборони Антоні Мацеревича, саме це є однією з причин успіху партії на виборах. За його словами "Поляки шукають відчуття безпеки, і єдиною партією, яка чітко і переконливо пояснює важливість тісної співпраці з НАТО, а отже де-факто і зі США, є "Право і справедливість". [...] Якби була краща можливість, ми могли б зацікавитися. При цьому нашим головним стратегічним партнером залишаються США".

Доброзичливе ставлення партії "Право і справедливість" та її електорату до США поєднується з жорсткою недовірою до Росії. Сильний східний сусід Польщі вже давно сприймається як головна загроза регіональній безпеці та територіальній цілісності країн Центральної та Східної Європи.

Чеченська війна (2002 р.), конфлікт у Грузії (2008 р.), Смоленська катастрофа (2010 р.) та її наслідки, а також зіткнення на сході України (з 2014 р.) і анексія Криму посилили занепокоєння польських консерваторів щодо Кремля. Немає сумнівів, що ескалація конфлікту в Україні з лютого 2022 року лише підкреслює цю позицію.

Себастьян Мьовіссен