"Культурне горище" було перевидано, при цьому Прем'єра відбудеться у неділю, 2 червня, у Національному музеї Перемишльського краю. Перемишль. Це особлива подія, яка тісно переплітається з ювілейними урочистостями святкування річниці червневих виборів 89-го року.
Горище асоціюється з таємничим місцем, дещо прихованим від випадкового відвідувача. Водночас вона викликає цікавість до того, що ж вона приховує, це обіцянка чогось забороненого, оаза речей, думок, уявлень, які мають зупинилися на мить у своїй мандрівці між реальним світом. Досвід, зібраний на горищі, набуває нового значення і знову повертає до люди. Ось чим було "Культурне горище": підпільною газетою, яка створювалася на горищі, в головах людей, які шукають притулку від ворожого світу. у світі.
"Назва журналу відсилала до надбання поколінь; запорошеного, закинутого десь на горищі, але без якого уявлення про громаду було б все ж таки неповним. Для когось це була можливість доторкнутися до мистецтва, для когось - нова думка, ідея. Тому "Культурне горище" - це не лише назва літературно-мистецького журналу, а й місце зустрічі групи друзів, які створюють незалежне культурне середовище. Це пристосоване горище односімейного будинку, заповнене роботами художників, картинами та книгами, з якого можна було бачити навколишні пагорби. Перед будинком старий фруктовий сад, якому кілька десятків років, з розлогими яблунями, з нескошеним багатоквітковим лугом. Скрізь багато зелені. З перспективи горища ("мансарди") ми дивилися на навколишній світ, не забуваючи про існування "підпілля". Тож ми жили дещо дуалістичним життям: працювали, дбали про повсякденні справи за комуністичними правилами, але духовно поруч - щось набагато важливіше", - пише у вступі до перевидання Марек Кухцінський, господар мансарди і один з редакторів "Стріхи". ("SK" також редагували Ян Мусій, Мірек Кокол, потім Маріуш Костюк).
Професор Ярослав Пєкалкевич, наприклад, не боїться сміливих порівнянь: "Горище було важливішим, ніж здається на перший погляд. Атмосфера цих зборів нагадала мені мої збори в Армії Крайовій. На горищі, як і в АК, ми відчували себе вільно. Звичайно, під час війни ми ризикували набагато більше, через тортури і смерть, але для нас, як і для членів "Аттики", "ще не вмерла Польща, поки ми живі". Члени "горища" ризикували переслідуваннями з боку влади, комуністів, а можливо, навіть арештом, і, безумовно, труднощами в кар'єрі. Як і всі ми в Армії Крайовій, вони були в меншості, бо більшість поляків вважали, що треба жити".
Сьогодні про історію Аттики можна запитати у видатних не лише істориків, а й інтелектуалів та філософів. Роджер Скратон, автор понад 30 книг, є одним з таких.
"У 1980-х роках період "Солідарності" вже був спогадом, а воєнний стан перетворив Польщу на своєрідну сомнамбулічну тишу. Я подорожував у пошуках невеликих груп людей, які хотіли б дискутувати, вчитися, ставити запитання і відновити хоча б частину інтелектуального життя, яке колись процвітало в Польщі". - згадує Скрутон, який у Перемишлі натрапив на коло людей, пов'язаних з "Культурним Стрижем". "Вони зустрічалися не так, як наші друзі з Чехії, в якомусь підвалі чи котельні під землею, а на дахах будинків, наче їм було байдуже, хто їх може побачити. Їхню дискусійну групу описували як горище, місце під дахом, а коли я з ними познайомився, то опинився у відкритому суспільстві нормальних, дрібнобуржуазних людей, які сповнені рішучості жити, малювати, писати і дискутувати, так, ніби партія - це не більше, ніж потік брудної води, що тече в каналізації внизу. Їх очолив Марек Кухцінський, колишній студент-мистецтвознавець, який жив поза системою і був палким прихильником культури як визволення духу та виклику тоталітарному порядку. "Навколо нього збиралися письменники, художники, вчителі, і саме завдяки йому я зміг організувати серію візитів західних інтелектуалів для обговорення найважливіших питань дня на цих горищах", - розповідає Роджер Скрутон.
Важко однозначно стверджувати, що таке "Культурне горище" і який вплив воно мало на у свідомості багатьох людей був "культурним горищем". Професор Кшиштоф Історик і теоретик літератури, есеїст і автор поезій, Дибчак згадує про культурні заходи, які іноді називають "Стрихові спотикання" та
випуски журналів: "Це були оригінальні явища на мапі незалежної культури, що існували поза структурами комуністичної держави. Однією з незвичних особливостей стало залучення дописувачів не лише з Польщі. На той час це був дійсно винятковий випадок, коли стільки британських митців та інтелектуалів виступали у невеликому (за європейськими мірками) містечку на кордоні Імперії Зла. А Перемишль став домівкою для багатьох митців, професори Марк Лілла та Роджер Скрутон є важливими постатями у світовій гуманітаристиці. Проте знання про такий цінний феномен вільної культури 1980-х років є мізерними".
Цю прогалину в колективній пам'яті покликане заповнити перевидання, здійснене у співпраці з Інститутом національної пам'яті. Вона має обсяг 450 сторінок і містить 6 "Культурних горищ" з 1980-х і 1990-х років, а також одне, яке ніколи не публікувалося.
Марта Олійник
