Під час повстання Варшава нагадувала концерт з великою кількістю роялів і великих барабанів. Відбувалася постійна перестрілка та періодичні вибухи. Цей репертуар оркестр мав продовжувати протягом наступних двох місяців, лише з короткими перервами вночі... - згадує професор Ярослав Пєкалкевич, вояк Армії Крайової, якого я мав честь приймати у себе вдома в Перемишлі під час зустрічей "Культурної мансарди". Пєкалкевич воював у Свидницькому повіті, як і мій дядько Мар'ян Мілевський, псевдо Чарний, який прославився, серед іншого, тим, що знищив поштову станцію, яка була гніздом ворога. Він також був відповідальним за усунення садиста-вбивці кількох десятків поляків на прізвисько Панієнка. Руїни тієї Варшави приховували багато історій. Ті, що збереглися, дозволяють зрозуміти, що рухало людьми, які, незважаючи на нищівну перевагу ворога, вирішили відвоювати своє місто. Сьогодні виповнюється 76 років з дня підписання угоди про припинення бойових дій. Це добра нагода поділитися з вами повстанськими спогадами двох близьких мені людей - Марека Куччинського.

Професор Ярослав Пєкалкевич на псевдо Анджей з батальйону "Заремба"-"Піорунь"

Спогади про Варшавське повстання

Минав липень, і ми всі знали, що наближається повстання. Німці це теж знали. Вони вже заздалегідь підготували бліндажі, розташовані неподалік від займаних позицій. Ми прогнозували, що прихід Радянського Союзу до воріт Варшави був лише питанням кількох днів. Перший сигнал тривоги надійшов наприкінці липня. Я привіз трьох своїх командирів відділень до себе на квартиру на вул. Вільну, 13. Ми чекали дзвінка від командування. Після кількох годин тривожного очікування тривогу було знято. Всі повернулися до своїх домівок.

Наступне попередження було оприлюднене 1 серпня. Було вирішено, що повстання розпочнеться в годину пік, о п'ятій годині дня. Натовпи варшав'ян, які поверталися з роботи, прикривали повстанців, що йшли на свої місця. Ми знову зустрілися в квартирі на вулиці Вспольній. Стрілянина вже почалася, коли повстанці, які перевозили зброю, зіткнулися з німецькими патрулями. О 17:00 по всій Варшаві пролунали постріли. Мій телефон мовчав, а ми чекали і чекали. Навколо нас вже всюди йшли бої. Нарешті я відправив командирів підрозділів до своїх частин, щоб вони приєдналися до своїх бійців. У мене були їхні телефони, але я наказав їм приєднатися до найближчого підрозділу Армії Крайової. У нас не було ніякої зброї. Вирішив і надалі чекати телефонного дзвінка з наказами, принаймні для себе. Минали години, а телефон все мовчав.

З вікна останнього поверху ми помітили трьох німецьких військовослужбовців ВПС Люфтваффе, озброєних мошками, які недбало розмахували зброєю на порожній вулиці. Вони пішли далі, прямуючи до площі Тшех Кшижі. До сьогоднішнього дня я шкодую, що не впустив їм на голову хоча б каструлю. Ми швидко заблокували масивні вхідні двері, щоб вони не змогли потрапити всередину. Невдовзі вони поїхали. Вночі я приєднався до групи людей, які зводили барикади з великих бетонних плит, що колись утворювали тротуар. Один з чоловіків розповів, що щойно повернувся з вулиці Гожа, де бачив, як польський підрозділ захопив штаб-квартиру "гранатської" міліції. Я просто випадково знав, де він знаходиться, бо це був відділок міліції в нашому районі. Я піднявся нагору попрощатися з родиною і вирушив на пошуки цього підрозділу. Перетин двох головних вулиць, Маршалківської та Познанської, був дуже ризикованим, оскільки їх могли патрулювати німці. Щоправда, у мене була з собою каска пожежника, але вона не стала б особливо корисною в разі нічного бою. Я швидко пробіг два квартали і без особливих труднощів дістався до поліцейської дільниці на вулиці Гожа. "Капрал Анджей, прибув на службу", - доповів я командиру роти Юру, який виявився командиром авіабази. Він привітав мене і сказав сісти біля стіни разом з іншими, які, як і я, прибули з різних частин і не мали зброї.

Через деякий час хтось прийшов з інформацією про те, що у парадних квартирах будинку на вул. Гожа, 62 раніше проживали співробітники німецької залізничної поліції (Bahnschutz). Напевно, їхніх слідів там вже не залишилося, але все одно треба було перевірити. Саме тоді з патруля повернувся кадет Стець (у Війську Польському кадетом називали того, хто закінчив офіцерське училище, але перед присвоєнням звання молодшого лейтенанта мав відслужити рік стажування). Він зголосився тоді, що поїде і зробить це, але потрібен був ще один доброволець. Здавалося, що бажаючих не буде, адже у нас не було зброї, тоді я зголосився піти добровольцем. Озброїли мене "мошкою" - польським ВІСом (калібр 9 мм, копія американського пістолета "Кольт", виготовленого в Радомі), "визволеним" з рук "гранатометної" міліції, та польською ручною гранатою довоєнного зразка.

Будівля знаходилася всього в декількох будинках від нього. Ми відкрили двері транспорту і забігли всередину. Стець пішов перевіряти перші двері на першому поверсі. Вона виявилася замкненою, тож він почав намагатися її виламати. Я кричав: "Стій, верхній поверх! Ручна граната!" Він розумів, що треба починати з верхнього поверху, інакше нас можуть закидати гранатами. Ми кинулися нагору. Будівля була високою, з сімома поверхами. Коли ми піднялися на вершину, то захекалися. Ми перевірили перші двері. Вона була замкнена. Стек відступив назад і знову спробував вибити двері. Я зупинив його. Якби всередині був хтось зі зброєю, він був би вже мертвий. Я показав йому, як виламувати двері, взявшись за дверну коробку і швидко смикнувши її на себе. У разі обстрілу зсередини, ми кидали всередину ручну гранату. Цей шлях був повільнішим, але безпечнішим. Нам знадобився певний час, щоб відкрити всі двері. Будівля виявилася порожньою. Ми повернулися, щоб доповісти Юру. Потім він переніс туди командний пункт роти, оскільки це була найвища і найміцніша споруда в цьому районі. Основне командування розмістилося на першому поверсі.

Зголосившись на таку ризиковану акцію, Юр, мабуть, зрозумів, що я можу виконувати такі спецзавдання, і відтоді я брав у них участь до кінця Повстання. Спочатку мені доручили командувати підрозділом. Ми увійшли до складу 1-го полку під командуванням лейтенанта Алекса. Мій підрозділ складався з п'яти інших добровольців, які щойно приєдналися до Армії Крайової напередодні ввечері. Так і було: Оржель (Тадеуш Олеховський), Кайтек (Юзеф Кшиштовський), Сплонка (Анджей Пашевський) і Бєгач, імені якого я так і не дізнався, а також медсестра, імені якої я також не пам'ятаю, хоча зустрічався з нею вже після війни. Орел був учнем шевця і великим друїдом. Він був безстрашним. Кайтек належав до середнього класу і був вічно наляканий, але виконував кожен наказ. Я захоплювався його мужністю та відданістю справі. Орел і Кайтек були приблизно моїми ровесниками. Ми називали Сплонку "дідом", бо йому було близько 30 років, а нам - 17-18. Також у випадку з Орлом ми називали його іншим ім'ям - "Майкл". Це було його справжнє ім'я? Я не знаю. Бігун, якому я віддав свою каску пожежника, поводився так само, як і будь-який інший варшавський хлопчак. Він був напрочуд розумний. Він дуже швидко зник з нашого поля зору. Хтозна, чи його вбили, чи він знайшов для себе якесь більш прибуткове заняття, чи, можливо, більш цікавий підрозділ?

Медсестра, яка не мала ані найменшого уявлення про свою професію, швидко зрозуміла, що мій підрозділ занадто небезпечний для неї, і вирішила триматися ближче до командування взводу. Насправді, виявилося, що це найкраще місце для неї, адже там вона може навчитися основам надання першої медичної допомоги від інших медсестер.

Спочатку я був єдиною озброєною людиною, маючи при собі "мошку", 9-мм ВІС. Врешті-решт "Орлу" дали "дамську" гармату калібру 7,65 або 6,35, а весь підрозділ забезпечили єдиною французькою піхотною гвинтівкою Бертьє. Це була прекрасна зброя, але вимагала спеціальних французьких набоїв, які мали форму пляшки. У нас вистачило лише на п'ять-шість пострілів. Зброя була більше для показухи. Ми використовували його під час несення служби в караулі. Поступово мені вдалося роздобути більше боєприпасів для своєї "мошки". В Орлі його теж було досить багато. Згодом ми придбали багато ручних гранат, які в основному виготовлялися майстернею ескадрильї. Необхідну вибухівку знайшли в німецьких нерозірваних авіабомбах, яких не бракувало. Можливо, це було свідченням неефективності диверсійних операцій, які проводили німецькі робітники, налякані бомбардуваннями союзників. Крім того, ми були добре забезпечені каністрами з бензином. Всередині них були бинти, просочені чимось, що спричинило вибух при контакті з бензином. Пляшки вибухали при розбиванні, тому треба було бути дуже обережним, тримаючи їх у руках. Коли ми знайшли (чи нам дали?) порожній дерев'яний ящик з відсіком для горілчаних пляшок і шнуровими ручками, ми почали використовувати його для перенесення цих смачних сумішей. Хоча деякі пляшки в ящику були зі справжньою, звичайною горілкою, ми їх якось не переплутали.

Наша кількість здавалася до смішного малою. Мій підрозділ був середнього розміру - порівняно з цілою ротою чи навіть батальйоном. Рота "Юра", яка на той час вже була 2-ю ротою батальйону "Заремба", налічувала 220 вояків, озброєних одним крупнокаліберним кулеметом, одним легким кулеметом, 25 гвинтівками, трьома автоматами та близько 100 пістолетами (було й більше, оскільки багато повстанців мали власну зброю). До того ж нам не вистачало боєприпасів. Це все, з чим ми могли воювати, 63 дні протистоячи добре озброєним німцям.

Після того, як ми приєдналися до роти Юри в ніч на 1 серпня 1944 року, наступного дня нас перевели на квартиру друзів Стеця (які мешкали неподалік), що знаходилася на розі вулиць Познанської та Вспольній. Нашим завданням було стежити за зайнятою німцями будівлею телефонної станції, яка знаходилася в кварталі від вулиці Познанської на розі з вулицею Святої Варвари. Будівля заввишки 7 поверхів і дуже міцної конструкції була перетворена на масивну фортецю. На самому фронті був зведений бункер з крупнокаліберним кулеметом, дальність стрільби якого охоплювала всю довжину вулиці від Познанської до Хорива. Саме цими вулицями я йшов тієї ночі і мені дуже пощастило, що німці не відкривали вогонь, що іноді траплялося з ними навіть не цілячись. Вдень це була зона смерті. Перейти Познанську на цьому відрізку можна було тільки вночі або в обхід, зрізавши вулицю внизу. Там Стец познайомив нас з чарівною літньою парою, яка розмовляла з чарівним східним акцентом. У їхній багато обставленій квартирі на підлозі лежали розкішні східні килими. Ми ретельно почистили взуття перед тим, як увійти до кімнати з балконом, з якого відкривався чудовий вид на будівлю телефонної станції. На вулиці стояли вазони, які ми використовували для маскування. Ми заходили по черзі, кожен на 30 хвилин, а в цей час господарі запрошували інших на смачний сніданок.

Це був прекрасний, сонячний і теплий день. У цей момент німці відкрили кулеметний вогонь. Я думав, що вони взяли нас за мішень. Я вибіг на балкон, і переляканий бойовик, який там чергував, запевнив мене, що стріляють по вулиці Познанській. Я обережно подивився в той бік і моїм очам постала жінка, яка ще рухалася, лежачи на вулиці. Німецький кулеметник продовжував вести вогонь з кулемета, розриваючи її тіло на шматки. Я була в жаху. Це була перша жертва, яку я побачив під час Повстання. Пізніше я дізнався, що вона побігла до дітей, які залишилися через дорогу. Наші люди намагалися її зупинити, але їй вдалося вирватися. У неї не було шансів. Відстань, що їх розділяла, була надто короткою, щоб німці могли промахнутися. Я чув, що її діти отримували дуже хороший догляд до кінця Повстання. Я доповів про те, що сталося, старшому сержанту.

Деякий час наша позиція залишалася тихою. Решта Варшави, з іншого боку, нагадувала концерт з великою кількістю фортепіано та великих барабанів. Відбувалася постійна перестрілка та періодичні вибухи. Цей репертуар оркестр мав продовжувати протягом наступних двох місяців, лише з короткими перервами вночі. Одного разу ми почули гуркіт, схожий на звук автомобільного двигуна. Звук ставав дедалі гучнішим. Я вибіг на балкон і виглянув на вулицю. Бронеавтомобіль стояв на перехресті вулиць Вільної та Познанської. Він почав обстрілювати нас зі своєї гармати. Я зрозумів, що метою була барикада, яка з'єднувала цю сторону вулиці з багатоквартирним будинком і вела до будівлі якраз навпроти телефонної станції. Звідти можна було не боятися нападу. Ми нічого не могли зробити. У нас тоді ще не було в розпорядженні пляшок із запалювальною сумішшю, щоб закидати бронемашину. У нас не було інших позицій, окрім тієї, яку я займав на тому розі вулиці. Після кількох пострілів бронемашина розвернулася і поїхала геть. Старший сержант вибіг на балкон і зробив кілька пострілів по німцях, які вже від'їжджали на бронемашині. Це було трохи ідіотично, хоча й цілком зрозуміло в тій ситуації. З того дня я більше ніколи не бачив його "на фронті". Тоді я прийняв командування нашим підрозділом.

Зрештою, мій підрозділ складався з..: "Сплонка" (Анджей Пашевський), "Кайтек" (Юзеф Кшиштовський) і "Орцель" називали Михайла (Тадеуш Олеховський), а мене "Анджеєм" (згідно з фотографією, яку я зберігаю донині). У нас закінчувалися боєприпаси. У мене був 9-міліметровий "мошкара" на 100 патронів, але з одним магазином. Міхал (Оржель) був озброєний невеликим пістолетом, 6 або 7 мм, а Дзядек і Кайтек мали лише гранати. Звісно, згодом з'явилися і пляшки із запалювальною сумішшю, яких у нас було чимало, і які, хоч і були корисними у звичайних вуличних боях, але не дуже допомагали проти дуже добре озброєного легкими гвинтівками чи кулеметами і метальниками (не кажучи вже про важку артилерію) супротивника. Як я вже згадував, у нас також була гарна французька піхотна гвинтівка Бертьє, але використовували ми її рідко, лише для показухи, бо мали до неї лише 6 набоїв. Я лише нещодавно дізнався, що наші техніки змогли адаптувати цю гвинтівку під наші набої.

Тієї ж ночі нам наказали переїхати до квартири на другому поверсі будинку, розташованого далі, на розі вулиць Вспольная і Познанська. Балкон виходив на вулицю Вспольну. Ми повинні були побудувати там бліндаж, і нам видали велику кількість мішків з піском. Місцеві жителі виявили бажання допомогти. Єдиною проблемою було те, що балкон перебував під майже постійним обстрілом з "фронтового лейтштоку" (пересильного пункту для німців, які очікували постачання зі Східного фронту), що знаходився за кілька кварталів від нашого. Німці обстрілювали нас з вищих позицій, і їхні снаряди падали на підлогу балкона, розлітаючись іскрами. Під таким вогнем ніхто навіть не намагався переносити важкі мішки з піском. Це виглядало жахливо. На щастя, була дуже темна ніч. Німці, мабуть, помітили якийсь рух на балконі вдень і навели кулемет на одну конкретну ціль. Так от, я помітив, що їхні кулі завжди влучають в одне й те саме місце. Після кількох пострілів вони припиняли вогонь, а потім знову починали. Моїм завданням було щось з цим зробити. Тож я дочекався перерви, ковтнув горілки і закинув перший мішок з піском за балконні двері. Я заздалегідь помітив, що кулі потрапляють трохи далі, тому скористався нагодою. Працюючи швидко, під час кожної перерви у стрільбі, я незабаром мав готовий перший ряд мішків з піском. Я вже міг стояти і просто переносити сумки далі. Знову мав розпочатися обстріл, тепер вже наступного ряду. Кожну перерву я встигав скинути по два пакети. Снаряди били по них, як скажені. Доклавши чималих зусиль і ще більше горілки, я нарешті підготував вогневий бік балкона. Інші завершили роботу. До світанку ми закінчили бункер. Німці шалено обстрілювали мішки з піском, тому ми подвоїли ряди. "Мій бункер" проіснував довгий час, поки не був повністю зруйнований наприкінці Повстання....

Маріан Мілевський, командир 2-ї роти групи Армії Крайової "Гурт"

Руйнування поштового відділення

Постріли лунають з усіх боків. Гримить гармата з вежі Центрального вокзалу. У нього широка зона обстрілу: проспект Єрозолімський, вулиця Маршалковська, вулиця Хмільна, а також у протилежному напрямку - вулиця Желязна. Вулиці безлюдні, мешканці скупчуються у воротах. Проїжджаю вулицю Хмільну 67, де я колись жив. Друзі вітають мене, бажають перемоги. Вдалині бачу нашу першу групу, вони квапливо штовхають візок з гарматами. Вони вже майже на місці призначення. Раптом... о жах! Серія пострілів з боку Поштової станції. Поранений "Робур І" (Януш Дебба - курсант) та "Ідея" (Генрик - сержант взводу). Миттєва плутанина. Візок - важка рикша, що нахиляється, заднє сидіння з піднятим колесом. Ситуацію треба рятувати. Я зі своєю групою просуваюся стрибками від воріт до воріт. Я перебуваю на висоті останнього будинку, що примикає до Головпоштамту, звідки велися постріли. Я зупиняю машину. Швидко призначаю функцію. За командою останній спільний стрибок до візка. Стрибаємо, балансуємо і за допомогою тих, хто чекає у воротах, виїжджаємо на подвір'я. Зброя видається дуже швидко. Я сам беру П'ятака з кулями. З підлоги на пошту вже летять пляшки з бензином, будівля, хоч і дерев'яна, але відмовляється загорятися. Мене оточують кілька бійців Армії Крайової, до цього часу невідомих. Один з них - наш майбутній герой "Сокіл" (Збігнєв Борнстед - курсант), інший - лише чотирнадцятирічний "Велек" - погонич (навідник). З групою у складі "Куба", "Конверта" (Ян Шнайдер - лейтенант), "Сокола" і ще двох-трьох, чиїх псевдонімів не пам'ятаю, піднімаємося на третій поверх. Вибираю позицію біля вікна, встановлюємо "П'яту". Я вже майже в положенні стоячи. Навчений досвідом сильної віддачі, прошу затриматись. Стріляю по даху пошти, звідки летять пляшки. Бах! Дах у вогні, і ми приземляємося на інший бік кімнати, незважаючи на сильні молоді руки, що тримають мене. Моє перше враження після стрільби з невідомої досі зброї, мій перший постріл у Повстанні у ворога. Ми дивимося на результат. Дерев'яна будівля Головпоштамту зараз палає, як смолоскип, завдяки розлитому з пляшки бензину. Одне вороже гніздо, яке ледь не позбавило нас майже всієї зброї, через яке ми мали перших загиблих і поранених, припинило своє існування!

Станіслав Цесельський, друг Мар'яна Мілевського:

З 1 серпня 1944 року протягом 63 днів Мар'ян брав участь у Варшавському повстанні. Незважаючи на героїчну оборону, Варшава капітулювала. "Чарного" та тисячі інших повстанців було заарештовано, але вони пішли в полон з високо піднятою головою. Мар'ян не відчував себе переможеним. Під час повстання отримав звання молодшого лейтенанта, а згодом, повернувшись до Англії, був підвищений до лейтенанта. Нагороджений орденом Війни Virtuti Militari (хрест на знак визнання хоробрості на полі бою), Хрестом Доблесті, Хрестом Армії Крайової, Срібним хрестом за заслуги з мечами, медаллю Війська Польського, а у Великій Британії - англійськими нагородами. Після падіння Повстання потрапив у полон до одного з найбільших єнітських таборів - Офлагу VII в Мурнау в Баварії, де загалом утримувалося 7000 офіцерів. З наближенням кінця війни в Німеччині панував хаос і дезорганізація. У таборах був голод, запаси їжі були мізерними", - згадує Мар'ян Мілевський. Лише після звільнення табору американськими військами у травні 1945 року його в'язні були врятовані від смерті від голоду та виснаження. У червні 1945 року Мар'ян Мілевський прибув до Італії першим транспортом з Німеччини, де вступив до Другого корпусу Війська Польського в Італії. Спочатку дислокувався в Нолі поблизу Неаполя, потім у Мотолі на півдні Італії. Там він був направлений до вартової частини, спочатку заступником командира, а потім командиром. У 1947 році його батальйон був евакуйований через море з Неаполя до Англії. Спочатку дислокований в Камберленді, через місяць він був направлений до Формбі, поблизу Ліверпуля, де зайняв порожній табір 5-го Королівського полку, який на той час перебував у британських колоніях. Там залишилося лише кілька її членів та кілька німецьких полонених.

Переклад з англійської мови Шимона Кучинського